Н

Постановка проблеми та актуальність дослідження. Вивчення проблеми творчої унікальності та реалізації перцепції об’єктів сприймання має наукову та практичну актуальність саме тому, що своєрідність, неповторність та творча активність у перцепції кожного об’єкта, реалізовані людиною в особистісній, професійній та суспільній сфері, є одним з ресурсів розвитку.

Саме в ефективному інформуванні про властивості об’єктів середовища та організації дій людини відповідно до зміни умов її життя відіграє значну роль об’єктивне перцептивне відображення, в результаті чого вибудовується суб'єктивне уявлення про світ та відповідним чином реалізуються ці уявлення в поведінці та діяльності. Всяке пізнання є творчість, і елемент творчості закладений у будь-якому акті сприймання. Образи сприймання є відображення, але не дзеркальне, не пасивний відбиток зовнішніх впливів на людину, вони з'являються у ході активного здобуття й обробки інформації, творчій реконструкції предмета (об’єкта) у свідомості людини. За думкою Л.С.Виготського, сприймати речі інакше означає в той же час отримувати інакші можливості дій стосовно них.

За думкою В.О.Моляко, "сприймання безпосередньої реальності є основним каналом (звісно, автоматично включаючи відчуття та й, як мінімум, запаси пам'яті та оперативної мисленнєвої обробки інформації, яка надходить в даний момент) контакту суб'єкта зі світом, фундаментом його поточного орієнтування - оцінювання й прогнозування перебування свого "Я" в навколишньому контексті..." [12, с.7]. Це свідчить про важливість таких характеристик сприймання як адекватність та точність одержання, інтерпретації людиною сигналів (зовнішніх або внутрішніх), й подальшої побудови своєї діяльності, що в результаті буде суттєво впливати на характер взаємодії людини з навколишнім світом.

Розглядаючи екзистенціальні виміри людського буття, Н.Хамітов зауважує на тому, що пізнання та творчість є актами об'єктивації, однак істинне пізнання не зациклюється на окремих об'єктах поза їх зв'язків, також як істина творчість прагне до поєднання в цілісність об'єктів творіння. Прагнення до об'єктивації тут розглядається як вольовий акт, прагнення до її подолання – як натхнення. Вони існують як в пізнанні так і в творенні [18]. В сучасній психології досі не знайдено адекватного способу дослідження таких аспектів сприймання: якою мірою сприймання людиною навколишнього світу відповідає реальності, особливо коли мова йде про розуміння як результат перцептивної діяльності; як можна було б подивитись на світ інакше.

Мета публікації. Здійснити теоретичний аналіз проблеми впливу якостей та властивостей об’єкта сприймання на творчу складову перцептивної діяльності.

Виклад основного матеріалу. Сприймання людини визначається кількома факторами, а саме: якостями та властивостями об'єкту сприймання; умовами, за яких відбувається рецептивна діяльність; особливостями суб'єкту сприймання. Об'єкт реального світу, що безпосередньо сприймається, впливає своїми фізичними властивостями на органи чуття спостерігача, визначаючи їх відображення у свідомості людини у вигляді перцептивних образів. Проте, зміст і якість перцептивних образів залежить не тільки від тексту сприймання (властивостей об'єкту реальності), а й від контексту цього процесу. Контекст сприймання визначають, перш за все, умови, за яких відбувається рецепція. Так, в темряві сприймання певних об'єктів часто спотворюється або ж стає взагалі неможливим. До контексту сприймання відносять також особливості сприймаючої особи. Людське сприймання обумовлюється всією психологічною структурою особистості, до якої входять її спрямованість (потреби, мотиви, інтереси, установки, смаки, схильності, стереотипи, ідеали, ментальність), спроможність (можливості, здібності, дарування, обдарованість), особистісні якості (характер, темперамент).

Образ, що виникає у процесі сприймання, може бути або конкретним, або може набувати узагальнених рис: предмет належить до певної категорії і має функціональні ознаки. В такій же спосіб людина переробляє і словесну інформацію, яка теж прагне до узагальнень [Р. Солсо]. Здатність людської пам’яті утримувати цю перероблену інформацію надає їй можливості використовувати її в тих чи інших життєвих ситуаціях, створювати узагальнені образи, які утворюються в складні системи, можуть бути підпорядковані певній ідеї, а окремі положення, знання узгоджуються, формулюють проблему, що втілюється у продукті діяльності. Здатність психіки вже на етапі сприймання класифікувати об’єкти, узагальнювати, виділяти суттєві їх особливості і якості, відносити до певних категорій, економить психічну енергію. В процесі сприймання людина одержує численні образи, поняття, образи-поняття в їх частковій, одиничній, або узагальненій формі. Одержані знання не є якимось набором окремих одиниць, або сумою незв’язаних між собою вражень. Відповідно до спрямованості людини – її інтересів, настанов, цілей життя тощо, сприймане упорядковується, об’єднується у певну систему, набирає спрямованого змісту.

До розкриття природи сприймання можна підійти через розгляд основних складових цього феномена - суб'єкта та об'єкта сприймання та їх взаємодії одне з одним; останнє виражається в побудові (формуванні) перцептивного образу дійсності (Барабанщиков, 2006). Відповідно, традиційно суб'єкт сприймання розглядається як якийсь реєструючий прилад, що функціонує безвідносно до оточуючого його середовища, а об'єкт сприймання - як зовнішній агент, якась річ, що впливає на цей прилад [2]. При цьому головний акцент у психології сприймання ставиться на проблемі перетворення (або відбиття) властивостей об'єкта-речі у внутрішнє надбання суб'єкта - чуттєвий образ, не беручи до уваги, що "вихідним і основним виявляється не відображення об'єкта, а взаємовідношення людини зі світом, суб'єкта з об'єктом" [2, с. 42], у рамках якого тільки й може бути зрозуміле сприймання як безпосередня причетність людини до існуючої дійсності (Рубінштейн, 2003).

Слід зазначити, що фахівці в області психології сприймання досить рідко звертаються до рефлексії проблеми об'єкта сприймання – того, що сприймається. Мабуть, винятком із цього правила є лише теорія сприймання Дж. Гібсона, в якій, по суті, представлена нова дослідна онтологія - онтологія екологічного світу (Гібсон, 1988).

На думку вчених (Міракян, 1990; Він же, 1992; Панов, 2004 й ін.), фізикальний підхід до розуміння сприймання (у тому числі, об'єкта сприймання) обумовлений тим, що опис сприймання відбувається на мові "вже-сприйнятого" і зафіксованого в понятійних уявленнях, тобто мовою "продуктів" сприймання. Сам же процес породження цих "продуктів" залишається прихованим. Більш того, подібний "продуктний" спосіб мислення призводить до ігнорування такої фундаментальної особливості безпосередньо-чуттєвого процесу, як його поліфункціональність, тобто можливість відображення одного і того ж об'єкта по-різному в залежності від умов та завдання сприймання. "Ігнорування такої природної поліфункціональності призводить до функціонального обмеження досліджуваного процесу сприймання у відображенні окремої властивості або ознаки об'єкта. У свою чергу, це провокує вивчення сприймання як сукупності відособлених, функціонально обмежених "підпроцесів": так, сприймання руху окремо від сприймання стабільності видимого світу; сприймання стабільності видимого світу - окремо від сприймання форми об'єктів оточення; сприймання швидкості - від сприймання форми рухається, і т. д. " [15, с. 116]. Еволюційне формування перцептивних здібностей людини відбувалося, мабуть, таким чином, щоб забезпечити на безпосередньо-чуттєвому рівні "поліфункціональну можливість сприймання сопредставлених властивостей навколишнього світу" (там же). До того ж "дослідити сприймання реального предметного світу - це не те ж саме, що приєднувати один параметр (наприклад, сприймання форми, сприймання глибини або руху тощо) до іншого або навіть координувати їх між собою, попередньо вивчивши їх в якості окремої" (Леонтьєв, 1976, с.146). Вивчення сприймання реального світу припускає, перш за все, пояснення сприймання як форми "зв'язку живої істоти з навколишнім світом" (Рубінштейн, 2003, с.114). Таким чином, розгляд проблеми об'єкта сприймання є необхідною умовою для розуміння самої природи сприймання.

Розглянемо проблему об'єкта сприймання в рамках основних психологічних концепцій сприймання.

Більшість концепцій сприймання XX – XIX століть під об'єктом сприймання мали на увазі якийсь реально існуючий фізичний об'єкт-стимул, який служить тим пусковим моментом, що ініціює сам процес сприймання. Сприйманий об'єкт реального світу, визначається так: 1) завжди унікальний внаслідок унікальності кожного із взаємин людини і світу та недовизначеності до завершення перцептивного акту (В.А. Барабанщиков); 2) складність у визначенні полягає у частому неспівпаданні об'єкта фізичної реальності та феноменологічними переживаннями (гештальтпсихологія); реальний об'єкт, протистоїть образу як уявленню про ірреальний об'єкт (Дід'є Жюлна); 3) розводиться предмет сприймання (те, що сприймається, об'єктивна дійсність, фізичний предмет - існує поза нашого сприймання, незалежно від нього, відбитий у нашому сприйманні може збігатися або не збігатися з фізичним предметом) і сприймання предмета (в рамках якого відбувається переживання предмета, це частина сприймання, яка характеризується психічною формою існування) (Ш.А. Надірашвілі); 4) залежно від ситуації сприймання, від перцептивної задачі, від досвіду і особистих особливостей одна і та ж річ, постійна в своїх фізико-хімічних характеристиках, може виступати у якості різних об'єктів сприймання, тобто, об'єкт сприймання повинен розумітися ширше, ніж річ, яка сприймається суб'єктом; 5) характеризується наступними особливостями: приналежність до предмету сприймання; взаємозалежність конкретного об'єкту сприймання і тієї частини навколишнього середовища, в яке він включений (ієрархічність об'єктів сприймання); функціональність; діапазон трансформації; розкривається в рамках акту соціальної комунікації; об'єктом сприймання може бути й сам спостерігач (самосприймання). (екологічна теорія сприймання Гібсона); 6) побудова адекватного перцептивного образу за допомогою перцептивних дій та операцій – структурних елементів перцептивної діяльності – визначається тим, наскільки останні підпорядковуються властивостям об'єктів (праксеологічний підхід О.М. Леонтьєва); 7) соціальний контекст об'єкта сприймання, яким виступає інша людина як особистість і індивідуальність, пробуджує до життя потужні сили, що стимулюють або обмежують ту чи іншу поведінку (включаючи і процес сприймання (ситуаційний підхід Г.М. Андрєєвої); складність двостороннього акта пізнання-проникнення: активність пізнає і активність відкривається (діалогічність) (М.М. Бахтін).

Наведемо визначення процесу сприймання, де акцентовано саме на об’єкті сприймання: 1) полягає в тому, що ми відносимо до предмета, розміщуючи відчуття у просторі і мислячи предмет, як щось незалежне від свідомості" (за філософським словником Е.Л. Радлова, с.93); 5) "уявлення про реальний об'єкт, яке протистоїть образу як уявленню про ірреальний об'єкт" (сучасний французький філософ Дід'є Жюлна [6, с.70]); "процес відображення предметів і явищ об'єктивної дійсності, що діють в даний момент на аналізатори людини..." (Г.С. Костюк та Д.Г. Елькін [7; 9, с. 147].

Інформація про характер пристосувальних реакцій разом із зовнішньою стимуляцією надходить до центральної нервової системи. Завдяки циклічним процесам обробки та перетворення інформації на різних рівнях нервової системи людина має змогу відчути якість та інтенсивність подразника, його тривалість, місцезнаходження в просторі, тобто відобразити всю повноту його властивостей [П.К.Анохін].

У сучасних дослідженнях сприймання все більшого поширення набуває ситуаційний підхід, закладений ще в теорії поля К. Левіна, у рамках якого проблема об'єкта сприймання набуває нового звучання. Накопичені експериментальні дані показують, що соціальний контекст пробуджує до життя потужні сили, що стимулюють або обмежують ту чи іншу поведінку (включаючи і процес сприймання). Одна з цікавих реалізацій принципу "ситуаціонізма" представлена в роботах Г.М. Андрєєвої (Андрєєва, 1999), присвячених дослідженню проблем соціальної перцепції, процеси якої повинні досліджуватися в умовах спільної діяльності, що здійснюється в реальних соціальних групах, причому, з урахуванням рівня розвитку останніх.

Слід зазначити, що розвиток досліджень у рамках вивчення соціальної перцепції поставило нові питання щодо об'єкта сприймання, яким виступає інша людина як особистість і індивідуальність. У цьому плані примітні слова М.М. Бахтіна: "Пізнання речі і пізнання особистості. Їх необхідно охарактеризувати як межі: чиста мертва річ, яка має тільки зовнішність, що існує тільки для іншого і можуть бути розкритою вся суцільно і до кінця одностороннім актом цієї іншої (пізнає)". Особистість – друга межа, що характеризується наявністю "внутрішнього ядра, яке не можна спожити, поглинути, де зберігається завжди дистанція, <...> відкриваючись для іншого, вона завжди залишається і для себе". Звідси – "складність двостороннього акта пізнання-проникнення. Активність пізнає і активність відкривається (діалогічність)" [4, с. 227].

"Двосторонність акта пізнання" належить і сприйманню: сприймаючи Іншого, ми в той же час самі сприймані Іншим, а останнє, в свою чергу, впливає на наше сприймання цього Іншого, і так без кінця. Не випадково виникнення яскравих метафор – "сприймання як спілкування"; "діалогічність сприймання". Численні психологічні концепції сприймання важко концептуалізують, "схоплюють" цю нову грань сприймання – його діалогічність. З цим пов'язані труднощі переходу (методологічного, теоретичного і методичного) від "сприймання фізичного об'єкту" до "сприймання людини", до соціальної перцепції. Цю думку чітко висловив С.Л. Рубінштейн: "Психологія, для якої виявляється не доступним розуміння сприймання об'єктів, які мають певне життєве значення для сприймаючого їх суб'єкта, для якої все зводиться лише до сприймання елементарних фізичних властивостей речей, по суті, не долає механічного світорозуміння. <...> Вона не в змозі пояснити сприймання людиною предметів, включених у суспільну практику. Зовсім не доступним для такої теорії залишається сприймання людини людиною; це останнє зовсім випадає з "наукової" теорії сприймання" [17, с. 114].

Продуктивним є використання ситуаційного підходу В.А. Барабанщикова (2001; 2002; 2005), який зазначає, що "загальний напрямок вирішення проблеми об'єкта сприймання зв'язується з усе більш повним включенням у зміст об'єкта, як сприймаючого індивіда, так і різнорідних обставин його життя і діяльності (не тільки фізичних і екологічних, але і соціокультурних), які взяті у сукупності виступають як ціле, що відносно самостійно розвиваються - об'єкт-ситуація, поза аналізу якої важко встановити дійсний зміст сприймання, дати адекватну характеристику суб'єкту та формами його активності " [3, с. 111].

"Об'єкт-ситуація" висловлюють єдність індивіда і середовища в конкретній просторово-часовій координаті, виступаючи як функціональний центр буття людини. Об'єкт сприймання завжди унікальний внаслідок унікальності кожного із взаємин людини і світу. Ситуація, у рамках якої дається об'єкт сприймання, завжди конкретна і має чітке "авторство" - це не просто ситуація, а ситуація когось. При цьому ситуація ніколи не носить характеру завершеності, завершеності внаслідок перманентної динаміки потребнісної сфери індивіда, його активного самовизначення стосовно ситуації (що, зокрема, виражається в руховій активності органів чуттів індивіда, або в переміщеннях самого індивіда), а також перетворення навколишнього світу (трансформації фізичних об'єктів, типів руйнування, зростання, зміни соціального оточення і т. д.). Межі об'єкта сприймання визначаються ресурсами суб'єкта сприймання і характером виконуваної задачі, тобто в теоретичному плані мова вже йде не про гносеологічну, а про функціональну адекватність сприймання [2; 14]. Більш того, можна погодитися з тим, що "поза перцептивного процесу об'єкт сприймання не існує" [3], оскільки останній характеризується не з точки зору його субстанційності, а з точки зору його функціональності. Як зазначає А.А. Демидов у статті "Поняття "об'єкт сприймання" в основних психологічних теоріях ХХ століття", об'єкт сприймання "прив'язаний" до потреб, завдань, цілей і можливостей суб'єкта, а оскільки останні вкрай динамічні, то, відповідно, і об'єкт сприймання постійно перетворюється при зміні суб'єкта сприймання, і в цьому сенсі об'єкт виступає в ролі функціонального утворення, розкритого через призму активності суб'єкта сприймання. При цьому треба відзначити і іншу фундаментальну особливість об'єкта сприймання – до завершення перцептивного акту об'єкт сприймання залишається недовизначеним, про нього можна говорити лише post factum [8].

Таким чином, об'єкт сприймання розкривається як багатогранне ціле, при цьому виділення (ретушування) певної його межі ("фігури") завжди залежить від цілей і завдань, що стоять перед cприймаючим індивідом, тоді як решта "межі" об'єкта становлять його потенціал, своєрідну периферію або "фон". Взаємовідносини предмета сприймання (функціонального центру об'єкта сприймання, який визначає протягом сприймання на даному конкретному етапі) та інших елементів об'єкта сприймання (його функціональної периферії) носять динамічний характер. Потенційні напрямки динаміки об'єкта сприймання закладені в самій ситуації й у залученні ("убудованості", згідно термінології Гібсона) даної ситуації до ситуації інших рангів (ієрархія ситуацій).

Використання ситуаційного підходу дозволяє розкрити феномен сприймання (з включеними в нього суб'єктом і об'єктом сприймання) як утворення, конституйоване перетином різноманітних сфер буття (Ломов, 1984). Ситуація може бути представлена у трьох своїх "іпостасях" - як фізична система відносин, як біологічна система відносин і як соціальна система відносин. Внаслідок цього об'єкт сприймання може нести в собі "риси" всіх цих трьох фундаментальних систем відносин.

У рамках фізичної системи об'єкт сприймання постає як "констеляція речовин, що знаходяться в різних агрегатних станах" [3], які характеризуються механічними, акустичними, оптичними та іншими властивостями. У рамках біологічної системи об'єкт виступає як утворення, здатне задовольнити потреби індивіда і містить в собі або актуальну / потенційну небезпеку, або щось корисне для індивіда. У рамках соціальної системи об'єкт сприймання виступає, перш за все, як об'єкт людського сприймання, що відображає культурні та соціальні норми, цінності і стереотипи людського суспільства. Тут об'єктом сприймання виступають інші живі істоти (перш за все, люди), проявляється суб'єкт-суб'єктний характер сприймання, яке розкривається як акт взаємної комунікації.

Резюмуючи вище сказане можна зробити висновок, що об'єкт сприймання в рамках ситуаційного підходу постає як "інтегративне утворення, що включає різнорідні елементи індивіда і середовища, об'єднані спільністю місця і часу їх існування, об'єктивними зв'язками (причинно-наслідковими, генетичними, структурними, функціональними та ін..) і відносинами, в тому числі, потребами суб'єкта і можливостями їх задоволення " [2, с. 111 – 112].

Висновки. Отже, значущість особливостей об’єктів сприймання у реалізації творчої сторони перцептивної діяльності проявляється в об’єктивному перцептивному відображенні, в результаті чого вибудовується світосприймання, яке відповідним чином реалізуються у поведінці та діяльності. Фундаментальною особливістю безпосередньо-чуттєвого процесу є його поліфункціональність, тобто можливість відображення одного і того ж об'єкта по-різному в залежності від умов та завдання сприймання; сприймати речі інакше означає в той же час отримувати інакші можливості дій стосовно них (Л.С. Виготський).

Отже, розгляд проблеми об'єкта сприймання є необхідною умовою для розуміння самої творчої природи сприймання.