Н

У 1918-1920 рр. школи України, що перебували під впливом Радянської влади, не мали єдиного навчального плану; місцеві освітянські органи, а часом і самі керівники шкіл, складали різні їх варіанти, включаючи до них різні навчальні предмети. Фізичне виховання в цих планах часто було відсутнє.

Основний зміст навчання в школах сліпих з 1917 по 1924 рр. мало чим відрізнявся від старої дореволюційної школи: елементарні знання з рідної мови, арифметики, розвиток сенсорики, елементарна праця.

У 1921 р. до розробки програми по праці в школі сліпих було залучено П. П. Почапина, який вніс свій вагомий внесок у вирішення проблеми трудового й професійного навчання сліпих дітей і дорослих у СРСР.

Що стосується диференційованого навчання слабозорих дітей, то, хоча питання про це піднімався провідними офтальмологами ще до революції, зокрема С.С. Головіним, можливість відкриття шкіл для цієї категорії дітей з порушенням зору з'явилася значно пізніше.

Радою Народних Комісарів РСФСР у 1923-24 навчальному році була видана постанова про загальне обов’язкове викладання фізичного виховання в школах. Але, впровадження в життя цього рішення здійснювалося надто повільно. Навіть восени 1924 р. фізичне виховання включалося до списку обов’язкових предметів у не багатьох школах. Але в масштабах всієї країни ця цифра не перевищувала і 3% [2].

У 1927 р. СРСР були розроблені перші єдині шкільні програми з фізичного виховання.

Перша спеціальна програма з навчання глухих видана НКО РРФСР у 1929 р. За даними О.І. Дячкова на заняття з фізичної культури з ІІ по VII класи відводилось по 2 години на тиждень, а у VIII класі заняття з цього предмета не передбачались.

Школи для глухих дітей в Українській РСР у цей час працювали за дещо іншими навчальними планами. У них були й інші предмети, й інша кількість годин на їх вивчення

Навчальними планами українських шкіл для глухих дітей, порівняно з відповідним планом РРФСР, передбачалося більше часу на фізичну культуру. Фізкультура мала в І класі 2 години та в ІХ і Х класах по 2 години щотижня.

Фізичною культурою діти займались у другій половині дня, оскільки перша половина дня відводилась на загальноосвітні предмети і, частково, на предмети, що передбачали загальний розвиток глухих дітей.

У 1928 р. виходить перша програма радянської школи сліпих. Її авторами були В.А. Гандер, П.Я. Єфремов, Л.В. Занков, Д.І. Зоричев, Г.А. Успенська й ін. В основу змісту першої програми для шкіл сліпих була покладена комплексна програма. Матеріал програми розподілявся на п'ять років (замість чотирьох). Збільшення терміну навчання пояснювалося тим, що "дитина, яка бачить сприймає багато чого сама по собі, без особливої роботи; сліпому ж необхідно витрачати більш тривалий час".

У відповідності зі спеціальними завданнями, що стояли перед школою сліпих, до програми було включено: сенсомоторне виховання й оволодіння простором – орієнтування. Сенсомоторному вихованню сліпих дітей, орієнтуванню в просторі, у навколишньому приділяється велике місце.

Новий зміст навчання й виховання сліпих, закріплений у навчальній програмі 1928 р., вимагав перегляду основних принципів і методів викладання навчального матеріалу.

Перша програма школи сліпих, датована 1928 р., передбачала відкриття підготовчої групи для тих дітей, які виявлялися непідготовленими до навчання. Робота в підготовчій групі передбачала розвиток у сліпих дітей сенсомоторних навичок, прищеплювання побутових навичок і навичок орієнтування у просторі для тієї роботи, що мала місце й у дошкільному відділенні.

Реалізуючи завдання комуністичного виховання, тифлопедагогіка того часу приділяла особливу увагу питанням фізичного і естетичного розвитку сліпих школярів [4].

У навчальних планах для шкіл сліпих (1929 р.) сенсомоторна культура виділяється як окремий навчальний предмет.

Однак, уведення цього предмета до навчального плану спецшкіл себе не виправдало, і в педагогічній літературі, стали все частіше й частіше з'являтися критичні виступи проти прагнень звести всю корекційну роботу з аномальними дітьми до "психічної ортопедії", або "сенсомоторної культури".

Перший навчальний план для школи сліпих з предмета "фізична культура" був розроблений у 1932 р. У ньому передбачався п’ятирічний курс з цього предмета. З першого по четвертий класи на тиждень було заплановано 2 години занять та на рік 72 години. У п’ятому класі кількість годин з фізичного виховання зменшувалась удвічі. Так, на тиждень, передбачалося одне заняття, а на рік – 36. Всього навчальним планом з фізичної культури для шкіл сліпих передбачалось 324 години занять.

Відповідно до змін, що були в масовій школі, принципово змінювалися зміст, форми і методи навчально-виховної роботи і в школі для глухих дітей.

У 1932 р. НКО РРФСР відповідно до рішень партії і уряду про школу затвердив новий навчальний план школи глухих, який орієнтувавсяне на початкову, а на неповну середню школу (семирічку). Додавався ще один навчальний рік (підготовчий клас).

У новому навчальному плані відводиться з підготовчого класу по VI класи по 2 години занять фізичною культурою щотижня. З VII по VIII класи вже по 1 годині занять на тиждень.

Урок фізичної культури мав включати корекційно-оздоровчі заходи. Гімнастика до початку занять мала складатися з комплексу з 6-7 корекційно-оздоровчих вправ. Замінювати комплекс вправ гімнастики новим слід було не частіше як через 15 днів. Фізкультхвилинки складались з 3-4 вправ (тривалістю 2-3 хв.). Через кожні 10 днів вправи у фізкультхвилинках змінювалися.

У програмі початкової школи для слабозорих дітей, що була складена учбово-методичним сектором Наркомпросу РСФСР у 1932 р. [3], було передбачено збільшення кількості годин на заняття з фізичної культури. Збільшення кількості годин для занять фізичним вихованням було пояснено більш слабким, у порівнянні з нормою, фізичним розвитком слабозорих. У цих дітей, унаслідок недостатності зору, спостерігається обмеження вільного пересування в просторі, скутість і незграбність рухів, неправильність у позі, іноді зайві, недоцільні рухи, що можливо викорінити тривалими вправами.

Велику роботу з вивчення особливостей фізичного виховання дітей із глибокими порушеннями зору в той час зробили вчитель Ленінградської школи сліпих дітей Н. Н. Шаповальников і вчитель Московської школи сліпих дітей Л.Б. Самбикін.

Н.Н. Шеповальников поклав початок розробці теорії фізичного виховання сліпих дітей на основі матеріалістичного навчання Л.С. Виготського, відповідно до якого вторинні дефекти можуть бути усунуті в результаті цілеспрямованого впливу за допомогою спеціальних вправ.

У 1938 р. Н.Н. Шеповальников склав перші програми фізичної культури для шкіл-інтернатів сліпих дітей.

І.Н. Мусатов (1941 р.) відводив серйозне місце в загальній системі навчання дітей з порушенням слуху ритміці як спеціальному предметові. Заняття ритмікою, на його думку, повинні бути направлені на зміцнення нервово-м'язової системи, розвитку координації рухів рук і ніг при ходьбі, бігу й інших локомоторних актах, повинні розвивати спритність, плавність і легкість рухів. Під впливом ритмічних вправ поліпшується діяльність всіх органів, у тому числі й нервової системи.

Л.С. Виготським було запропоновано системний підхід до аналізу особливостей психіки дитини з дефектом, що дало змогу висунути ідею про складну структуру розвитку аномальної дитини.

У 1938 р. було змінено навчальний план школи для глухих дітей. Тому, що колишні програми шкіл для глухонімих, що недавно намагалися відобразити особливості навчання дітей без слуху, фактично ставили школу глухонімих поза системою загального початкового навчання. У зв’язку з цим до навчального плану було внесено ряд змін У молодших класах замість фізкультури була ритміка – 2 години щотижня. З ІV класу по VIII клас кількість годин було менше.

Можна зазначити, що на початку 40-х років в Україні остаточно склалася державна система освіти дітей з сенсорними порушеннями, розгорнулася робота щодо створення її матеріальної бази, єдиних навчальних програм і планів для кожної категорії дітей. В Україні поступово формувалася нова система спеціальної освіти дітей з особливими потребами. Незважаючи на те, що склади спеціальної освіти здійснювали навчально-виховну роботу за принципами масової школи, дедалі частіше висловлювалася думка про необхідність глибокого вивчення дітей, виявлення особливостей їхнього психічного розвитку, розробки психолого-педагогічних механізмів компенсації наслідків глухоти, сліпоти та розробка на цій основі спеціальних програм, методик, які б забезпечили ефективнішу корекційно-реабілітаційну спрямованість роботи з цими категоріями дітей.

Накопичений за попередні роки практичний досвід роботи, з дітьми, які мають сенсорні вади, зумовив потребу в розв'язанні ряду нових проблем, які тією чи іншою мірою вирішувалися дефектологами-ентузіастами або проходили експериментальне випробування.