Н

Основним каналом залучення кожного до фізичної культури і одним з важливих складових системи виховання людини в суспільстві слугує фізичне виховання. Зміст і форми цього процесу в різні періоди змінюється залежно від закономірностей вікового розвитку. У першій багаторічній стадії це в своїй основі загальний базовий курс фізичного виховання підростаючого покоління, який відбувається в дошкільних закладах і школах, у сім’ї, фізкультурно-спортивних та інших закладах [5].

Особливість фізичного виховання в тому, що це процес, який відбувається за закономірностями діяльності, яка забезпечує формування і вдосконалення умінь і навичок наряду з оптимізацією розвитку фізичних якостей, які забезпечують і визначають фізичну дієздатність людини [11].

Добре відомим є значення і вплив фізичних навантажень на стимулювання процесів розвитку організму дитини і підлітка, особливо на розвиток кістяка, м’язової системи, збільшення маси і об’єму м’язів кістяка, серцево-судинної системи і крові. Підвищується неспецифічна стійкість організму до впливу низки факторів зовнішнього середовища. У той же час необхідно чітко уявляти, що величина і характер цих змін залежить від специфіки цієї діяльності.

Слід відзначити і вікові особливості розвитку організму, які необхідно чітко враховувати при організації рухової діяльності. Вік дітей у період навчання їх у школі не рідко називають шкільним віком, при цьому розрізняють молодший (6 – 10 років), середній (11 – 14 років) і старший (15 – 18 років) шкільні вікові періоди. У цей час організм дитини продовжує активно формуватися (зростати), відбувається низка перебудов у морфологічних і функціональних системах організму. У цей же час існують і найбільш сприятливі вікові періоди навчання й удосконалення рухів. Тому правильно організована рухова діяльність має стимулювати процеси росту і розвитку організму, сприяти максимальному вихованню фізичних здібностей людини і формувати відповідний рівень фізичного здоров’я дитини [5, 11].

В останні роки в Україні відбулась низка трагічних подій на уроках фізичної культури і при проведенні змагань. При цьому, не зовсім зрозумілою є реакція Міністерства освіти і науки, молоді та спорту настанова яких спрямована на скорочення фізичних навантажень на заняттях, вилучення контрольних нормативів і застосування методики занять, яка повинна носити більш розважальну програму.

А як же бути з законами фізіології, де чітко визначено, що ефект розвитку будь якої системи організму відбувається за умови застосування адекватних навантажень, які при їх правильному застосуванні сприяють удосконаленню і підвищенню функції. Що відбувається фактично на заняттях з фізичної культури в наших учбових закладах? По-перше, кількість занять (2 – 3 на тиждень) і по-друге, навантаження, які в них надаються учням не мають ніякого розвиваючого впливу на організм.

Знайомство з досвідом фізичного виховання у загальноосвітніх школах Європи за матеріалами огляду зарубіжних концепцій В.І.Ляха та Макдоліни Майєр, дозволяє порівняти напрямки і відмінності у цих питаннях. Так, на погляд німецьких фахівців [Ріхтер, 2006, 2007], існують три концепції фізичного виховання:

1) "формування здоров’я";

2) "рухова освіта";

3) "спортивна освіта".

Сучасний стан цих трьох головних концепцій шкільного фізичного виховання (здоров’я, рух, спорт) переслідує одну загальну мету: вони спрямовані на прищеплення учням потреби у фізичній активності на протязі всього життя. Для цього створюються умови їхньої участі у різноманітних формах рухової активності. Якщо у вільний час створені можливості для занять різними видами спорту, а юнаки і дівчата можуть займатися тими видами спорту, якими вони бажають, тоді позитивні відношення до спортивних занять переростають у свідому потребу [6].

Англійська "спортивна концепція" більше пов’язана зі спортом, досягненням спортивних результатів, участю в спортивних змаганнях. Її метою є не суто спортивна підготовка дітей, підлітків і молоді, їх бажання до високих спортивних результатів, а скоріше забезпечення їх масової участі в різноманітних спортивних заходах і різних інших формах спортивного суперництва. Основною ідеєю спортивної концепції англійців є підготовка учнів до активного стилю життя, а також прояв фізичної і спортивної активності на протязі всього життя [6].

Інший напрям має російська концепція розвитку фізичного потенціалу людини в системі виховання культури здорового образу життя. Методологічною основою пізнання сутності фізичної підготовки людини в системі виховання і самовиховання його здорового образу життя може бути еволюційний підхід до феномену фізичної активності людини, як це пропонує В. К. Бальсевич [1]. Центральним завданням є формування наукового знання відносно природних законів розвитку фізичного потенціалу людини й розробка на цій основі стратегії соціального стимулювання, управління і корекції його індивідуального і колективного фізкультурного виховання. У результаті багаторічних досліджень онтогенезу фізичного потенціалу людини встановлені основні закономірності цього процесу: 1 – етапність, нерівномірність і ритмічність вікової еволюції елементів і структур фізичного потенціалу людини; 2 – сувора постійність ритмічної послідовності прискорень і уповільнень у перетворенні його елементів і структур; 3 – висока ступінь індивідуальності рухових проявів; 4 – детермінованість результатів розвитку фізичних здібностей людини характером і інтенсивністю фізичного тренування.

Основою цієї стратегії у сфері фізкультурного виховання стає подолання протиріч між відомим законом розвитку фізичного потенціалу, рівнем накопичених педагогічних і біологічних знань, з одного боку, і сучасною практикою фізичного виховання – з другої. Головні принципи цієї стратегії: адекватність змісту фізичної підготовки і її умов індивідуальному стану людини, гармонізація і оптимізація фізичного тренування, свобода обрання форми фізичної активності у відповідності до особистих нахилів і здібностей кожної людини [1].

Ця стратегія пропонує один з можливих шляхів її реалізації – організацію фізичної підготовки у рамках фізкультурного виховання школярів. Завдяки теоретико-методичним уявленням, вже багато років існує практичний досвід багатьох країн, коли в основу методики і організації фізичної підготовки школярів покладена концепція тренування, як поки ще є єдиною науково обґрунтованою концепцією управління розвитком фізичного потенціалу людини. Витривалість, сила, спритність, високий рівень працездатності можуть бути розвинені тільки шляхом тренування, шляхом використання ефекту цілеспрямованого організованого процесу адаптації організму школяра до фізичних навантажень необхідного об’єму і достатньої інтенсивності. Тому основним принципом організаційно-методичної концепції фізичного тренування учнів при їх фізичній підготовці повинні стати законом всієї діяльності школи. У межах тренувального процесу можуть і повинні вирішуватись завдання моторного навчання, оволодіння руховими уміннями й навичками. Пропонується по новому розглядати шкільний урок і надаються відповідні пропозиції організації всього процесу в школі [1, 2].

Існуючу концепцію фізичного виховання в школі в Україні треба терміново змінити, оскільки вона не забезпечує вирішення основної мети: сприяння всебічного розвитку особистості, що потребує формування в дітей фізичного, морального і психічного здоров’я, належного фізичного розвитку, виховання інтересу та звички до здорового способу життя, підготовку до праці і активної життєвої діяльності. Висловлювання вітчизняного вченого, філософа, академіка, кардіохірурга М.М. Амосова повинно стати епіграфом до фізичного виховання: "Здоров'я людини визначається резервними можливостями організму, які набуваються у процесі тренування".

Аналіз офіційних даних про рівень здоров’я і фізичної підготовленості учнів і випускників загальноосвітніх шкіл свідчать, що в теперішній час вони знаходяться в незадовільному стані. Очевидно, що це не тільки результат стану фізичної культури, цілий ряд факторів оказують негативний вплив на ці життєво важливі показники для нашої держави. І все ж таки треба визначити значущість показників роботи в області фізичного культури і спорту у вихованні громадян і особливо молоді, що підтверджує міжнародний досвід [2, 7].

На сучасному етапі розвитку суспільства одним з пріоритетних напрямків в області освіти є створення максимально сприятливих умов для всебічного гармонійного розвитку дитини з урахуванням його індивідуальних морфо-функціональних, фізичних і психічних особливостей. Ставлення дорослої людини до фізичної культури формується на основі моделі його поведінки в дитинстві. Очевидно, що основний етап розвитку навичок здорового способу життя – це саме шкільні роки. Міжнародний досвід свідчить, що рішення цих проблем покладається на державу, яка реалізує їх через загальноосвітні школи, середні та вищі навчальні заклади, дитячі спортивні школи й суспільні спортивні заклади.

На основі аналізу й узагальнення висновків провідних вітчизняних і зарубіжних учених і практиків, які займаються вирішенням питань фізичного виховання школярів, розробленої технології формування змісту і реалізації спортивно орієнтованого фізичного виховання школярів, треба зробити висновок, що не потрібно створювати "вітчизняний велосипед". Проблемна ситуація, яка виникла в системі фізичного виховання підростаючого покоління в нашій країні, зумовлена існуючим протиріччям: з одного боку, принципом державної освіти, яка передбачає гуманістичну направленість навчання – створення умов для всебічного розвитку особистості, а з другого, – новації в системі освіти практично не зачепили зміст фізичного виховання дітей і підлітків. Тому дуже важливою є методологія фізичного виховання дітей і підлітків, яка формує з раннього дитинства звичку до фізичних вправ з відповідним рівнем навантаження. Учені встановили, що фізичні навантаження, які не викликають напруження функціональних систем організму, не сприяють досягнення бажаних результатів [8, 9]. Тобто, результат залежить не тільки від кількості занять, але й від їх якості. У більшості випадків уроки фізичної культури носять формальний характер, отже вони не можуть сприяти розвитку фізичних, а відповідно і функціональних можливостей організму, тобто вони не можуть сприяти укріпленню здоров’я учнів. На основі ряду досліджень встановлено, що понад 50% усіх уроків фізичного виховання проводяться з низьким рівнем фізичних навантажень, 35% - з середнім і тільки 15% - з тренуючим ефектом. Інакше кажучи, більш ніж половина уроків, за характером навантаження є просто активним відпочинком [8].

Для вирішення проблеми пропонується диференціація змісту, обсягу і інтенсивності фізичних навантажень школярів у зв’язку з їх біологічним (а не паспортним ) віком і індивідуальними моторними здібностями і можливостями. Таке завдання важко вирішувати в умовах традиційного шкільного уроку фізкультури. Існуюча форма організації фізичного виховання є головним вузлом протиріч між сучасним теоретико-методичними настановами і реаліями шкільної фізкультури. Щодо цього існують різні погляди на організацію занять: так, пропонують один урок на тиждень залишити в рамках шкільного і проводити у формі академічного заняття, на якому учні вивчають доступні їм основи рухових дій і методику фізичного тренування, гігієну фізичної активності і загартування, історію фізичної культури і спорту, психологію фізичної активності; пізнають роль фізичної культури у формуванні здорового способу життя, організацію фізичного виховання у сім’ї.

Завдання фізичної підготовки повинно вирішуватися на обов’язкових практичних заняттях, які проводяться поза рамками шкільного розкладу, після закінчення уроків. Така організація дозволить формувати групи не за класами, а на підставі стану здоров’я, спільності типологічних і моторних ознак і особистих інтересів до занять тим чи іншим видом фізичної активності і спорту. Лише таким чином можна подолати ще одне протиріччя між необхідністю врахування типологічних особливостей та інтересів учнів і їх залучення до спільного уроку, а не тільки тому, що вони вчаться в одному класі [1, 3, 4].

Відносна однорідність рівня підготовленості і інтересів учнів дозволяє формувати групи значно більші за кількістю учнів ніж учбові класи і ширше використовувати природні умови задля проведення занять. В цьому випадку дійсно можливо виконувати перехід від концепції тренування до сполучення з навчанням.

Можна запропонувати і розглядати три типи обов’язкових занять з фізичної підготовки: спортивна підготовка, загальна фізична підготовка, оздоровчі заняття. Вибір виду занять визначається бажанням, інтересами, рівнем підготовленості і здоров’я учнів. Оздоровчі заняття повинні проводитись у спеціальних групах лікувального тренування для дітей з послабленим здоров’ям і інвалідів. Заняття в групах загальної фізичної підготовки об’єднують учнів, які не виявляють інтересу до спортивних форм фізичної підготовки.

Групи спортивної підготовки повинні стати основою відродження і розвитку масового спорту. Їх створення і розвиток може докорінно змінити не тільки фізкультурне життя, але і в цілому спосіб життя школи. Отже, в цьому випадку значна частина бюджету часу найбільш активних і потенційно слабко керованих дітей і підлітків залучається до сфери соціального контролю і впливу. Фактично це може бути дієвою, а не гасловою альтернативою небезпечним впливам нинішнього негативного зовнішнього середовища на виховання молоді [8].

Хронічний дефіцит рухової активності дітей гальмує їх нормальний фізичний розвиток, загрожує здоров’ю. Низький рівень фізичної підготовленості школярів погіршує їх адаптацію до режиму трудової діяльності і особливо в умовах військової служби.

Проведене нами опитування 1327 учнів 5-6 класів різних шкіл Одеси визначило, що майже 68% бажають займатися такими видами спорту, як-то: баскетболом, волейболом, гандболом, футболом, плаванням, легкою атлетикою, гімнастикою, боротьбою тощо, а не просто фізичними вправами. За даними науково-дослідних інститутів, близько 95% школярів бажають систематично займатися конкретним видом спорту. Це прагнення засноване на престижності занять спортом серед дітей і підлітків. Отже треба використати це, а школа штучно гальмує це бажання завдяки діючим формам організації занять. Якщо в дорослих людей можна говорити про формування потреби у фізичному самовдосконаленні, то у шкільному віці, по-перше, треба її сформувати, а, по-друге, в шкільному віці на перший план виступає мотивація і інтерес до занять спортом [8].

Основою змісту занять фізичною культурою повинна стати така система, яка має суттєвий тренувальний ефект і спрямована на підвищення функціональних можливостей організму. Спортивні змагання, як один з дієвих стимулів пробудження і підтримання інтересу дітей до фізкультурно-спортивних занять, повинні стати постійним явищем шкільного життя учнів. Центр змагальної діяльності треба перенести безпосередньо в школу. Ставку зробити на систему змагань, як у середині школи, так і між сусідніми школами. Кожний учень, який не має протипоказань, повинен приймати участь не менше ніж у двох спортивних змаганнях кожний семестр (півроку). При цьому зусилля викладачів треба спрямовувати на створення моди на спорт для всіх учнів. Звільнений від навчання шостий день тижня (суботу) треба використовувати як "День спорту" [10].

За даними науково-дослідних інститутів головна мета – здоров’я дітей – може бути ефективно реалізована завдяки щоденних занять фізичними вправами. Тому наша Держава і суспільство не повинні себе дозволяти економити на здоров’ї і нормальному розвитку підростаючого покоління. Учні повинні отримати необхідний обсяг знань щодо здорового способу життя, самостійного використання засобів фізичного виховання. Для цього систематично раз на тиждень проводити теоретичні заняття з залученням фахівців з вузів, тренерів з ДЮСШ, видатних спортсменів, представників медицини, інших фахівців. Оцінкою ефективності занять фізичною культурою повинні стати вимоги програми, динаміка розвитку фізичних якостей функціональної підготовленості учнів. Поряд з цим, доцільно завести "індивідуальну картку фізичної підготовленості" учня, а також проводити моніторинг розвитку дитини завдяки проведенню іспитів у 1, 4, 9 і 11 класах на тих же правах, що і з інших загальноосвітніх дисциплін.

Таким чином, перед школою стоїть такі завдання:

1) закласти базову фізичну культуру людини в широкому розумінні, прищепити навички здорового способу життя;

2) підвищити функціональні і фізичні якості організму школярів.

Чисельні пропозиції з боку педагогічних і медичних наукових закладів, а також від практичних працівників і фахівців можна об’єднати і сформулювати у наступному вигляді:

1. Ввести 3-х разові заняття з фізичної культури у середніх школах, починаючи з 5-го класу тривалістю кожне – 90 хвилин.

2. Організувати щорічне поглиблене медичне обстеження і систематичний контроль за станом здоров’я учнів.

3. Ввести в середніх школах спеціалізацію з найбільш популярних видів спорту за вибором учнів з урахуванням наявності фізкультурних фахівців і місцевих умов (спортивної бази).

4. Систематично проводити змагання як всередині школи між класами, так і між школами з видів спорту, які культивуються в школі, а також і з загальної фізичної підготовки.

На нашу думку, такі новації можливо впроваджувати без докорінних реформ у нинішньому сьогоденні, але відчутні зміни можуть відбутися при збільшенні обсягу занять фізичною культурою до трьох разів на тиждень по дві академічні години. Усі запропоновані напрями, форми і зміст фізичного виховання можуть спрацювати за умови перегляду державою соціального, морально-етичного статусу вчителя фізичної культури і взагалі вчителя, його професійної підготовки. На тлі створення престижної професії вчителя, виникнуть передумови для створення обов’язкової конкурсної системи для прийняття на роботу і постійного підвищення його кваліфікації. Вчитель, який формує в учнів позитивний світогляд на здоровий спосіб життя, повинен стати ключовою постаттю нашого часу. Це нагальна потреба, оскільки на кону дуже дорога ціна – здоров’я і освіта наших дітей, і в перспективі – народу України.