Н

Вступ. Фізична культура і спорт є одним з найважливіших напрямів реабілітації інвалідів та їх інтеграції в суспільстві, також як інтеграція через трудову діяльність і освіту. Заняття інвалідів фізкультурою і спортом у багатьох випадках можна розглядати не лише як засіб реабілітації, але і як постійну форму життєвої активності – соціальної зайнятості і досягнень. У державній політиці розвитку фізичної культури і спорту серед інвалідів безумовний пріоритет віддається фізкультурно-оздоровчій спрямованості, масовості цього розвитку і пов'язаному з ними вирішенню завдань соціально-психологічної адаптації в суспільстві і по вдосконаленню рухової активності інвалідів, підвищенню рівня їх фізичного, психічного і соціального благополуччя. Систематичні заняття інвалідів фізичною культурою і спортом не лише розширюють їх функціональні можливості, оздоровлюють організм, покращують діяльність опорно-рухового апарату, серцево-судинною, дихальної і інших систем організму, але і сприятливо впливають на психіку, мобілізують волю, повертають людям з обмеженими фізичними можливостями відчуття соціальної захищеності і корисності. Тому в рамках програм по соціальному захисту, реабілітації та інтеграції інвалідів доцільно визначати заходи, направлені на забезпечення умов включення інвалідів в систему оздоровчої фізкультури і спорту, на підтримку спортивних рухів інвалідів і параолімпійського спорту. Питання розвитку спорту серед інвалідів є актуальним завданням всього цивільного суспільства. Розвиток фізкультури і масового спорту інвалідів вимагає вирішити питання доступності для інвалідів об'єктів спортивної та оздоровчої діяльності, передбачає необхідність адаптованих до індивідуальних особливостей форм і засобів включення в спортивну і оздоровчу діяльність.

Участь у спортивних змаганнях, спортивні тренування пред'являють підвищені вимоги до організму людини, функціонування всіх його систем. Саме тому, спортивний рух інвалідів і до цього дня є предметом для дискусії серед учених і фахівців з фізичної культури і спорту [4, 9].

Постановка проблеми: На сучасному етапі розвитку суспільства однією з важливих проблем є інтеграція осіб з особливими потребами в соціум. Адаптивна фізична культура і спорт інвалідів сприяють повному розкриттю як фізичних, так і особистих якостей осіб з обмеженими можливостями. Сьогодні в Україні все більшої популярності набуває розвиток спорту інвалідів. Але якщо в інших країнах такий рух носить суспільний характер, то в Україні цей напрям знаходиться на державному рівні.

Актуальність. Отже, проблема інвалідності серед інших соціальних, економічних та політичних проблем сучасного світу набула такої ваги, що може вважатися актуальною для будь-яких країн. Саме її актуальність спонукає міжнародні інституції, національні уряди, громадськість різних країн приділяти велику увагу пошуку, розробці і впровадженню моделей соціальної підтримки, які б найбільше відповідали потребам людей з функціональними обмеженнями й оптимально пристосованих до місцевих умов, традиційних та ресурсних можливостей. Досліджуючи окремі аспекти соціальних проблем осіб з функціональними обмеженнями у вітчизняних реаліях, треба чітко уявляти, наскільки значущим є взагалі явище інвалідності серед інших соціальних явищ сучасного українського суспільства. Нерозвиненість в нашій країні фізкультури і спорту інвалідів обумовлена низкою причин: не розробленість концептуального підходу, відсутність спеціалізованих спортивних споруд і устаткування, непідготовленість професійних організаторів та тренерів для інвалідів, низька мотивація інвалідів до самовдосконалення. Але саме фізкультура і спорт в силу активуючого впливу на організм, на підвищення рівня фізичної підготовки, розширення кола спілкування, стимуляції "духу змагання" розглядається як оздоровче середовище, тому потрібно поширювати пропаганду фізичної культурі серед інвалідів. Фізична культура як оздоровча середовище складається з ряду послідовних етапів, зміна яких не обов'язково буде здійснена в кожному конкретному випадку. Треба враховувати те, що це залежить від фізичних і психологічних задатків і ступеня вираженості реабілітаційного потенціалу [6].

Визнано, що одним з перших етапів, а разом з тим необхідних компонентів фізичної культури є фізичне виховання, яке виконує функцію систематичної фізичної підготовки, зокрема, інвалідів з дитинства до практичного життя. В ході фізичного виховання формуються особистісні властивості інваліда, воля, здатність долати труднощі [3].

У процесі фізичного виховання здійснюється формування та вдосконалення моторних функцій і особливо тих, які порушені внаслідок патологічного процесу. В ході фізичного виховання відбувається компенсація основного дефекту і корекція вторинних порушень, які виникли у зв'язку з основним захворюванням. Рухові вправи розвивають м'язово-суглобовий почуття, орієнтування в просторі, тренують пам'ять на послідовність рухів, вдосконалюють вміння виконувати рухи по вербальної інструкції, сприяють зміцненню серцево-судинної системи, активізують обмін речовин, стимулюють інтелектуальні здібності інвалідів, покращують загальний тонус організму [1].

Мета фізичного виховання – дати можливість інваліду самому коригувати й компенсувати свої недоліки. Слід зазначити, що фізичне виховання як спеціальний метод вдосконалення фізичного і морального потенціалу інваліда саме по собі ще не являє собою середовище з точки зору соціально-середовищної реабілітації. Оздоровлення інваліда з використанням ранкової зарядки, виробничої зарядки, лікувальної фізкультури та інших індивідуальних методів впливу ще не створює оздоровчу середу. Для цього необхідне введення, "включення" безлічі інших чинників змагального, ігрового характеру, що крім розвитку і вдосконалення моторики має створити саме середовище. Оздоровлюючий її вплив буде позначатися в такому випадку і на психологічному стані інвалідів. У ході змагань виявиться можливість самореалізації, самоствердження інвалідів, що створює передумови їх соціальної інтеграції [2].

У основі фізичного виховання лежать корекційно-компенсаторні прийоми. Незалежно від категорії інвалідів, типу дефектів вирішуються загальні оздоровчі завдання, які передбачають організацію роботи таким чином, щоб впливати не тільки на загальний стан, але відновлювати ті чи інші порушені хворобою функції організму. Ці завдання включають в себе фізичне оздоровлення, створення умов для правильного фізичного розвитку, загартування, корекцію особливостей соматичного стану (корекцію акту дихання, порушень серцево-судинної системи).

Виховні завдання припускають вироблення певних характерологічних рис (воля, наполегливість, почуття колективізму, організованості, активності, сміливості і т. д.), забезпечують стимуляцію психічного розвитку. Розвивається увага, пам'ять, винахідливість, поліпшується орієнтація, здійснюється розвиток інтелекту. Виховання основних фізичних якостей (сили, спритності, швидкості, витривалості) інвалідів до недавнього часу вважалося недоцільним у зв'язку з комплексним ураженням організму і думкою про неможливість повноцінного пристосування їх до самостійного життя [1]. Рішення освітніх завдань щодо формування рухових умінь і навичок у роботі з інвалідами передбачає насамперед допомогу природному процесу формування вікових моторних функцій. Крім того, необхідно формування тих рухових вмінь і навичок, які інвалід самостійно не може освоїти через патологічні змін рухової сфери, що часто зустрічаються у всіх категорій інвалідів. При багаторазовому повторенні вправ йде вдосконалення моторної і сенсорної орієнтування, розлите порушення поступово переходить в строго диференційований імпульс, так само як і неоформлене, генералізована рухова реакція.

У фізичному вихованні інвалідів вирішується ряд спеціальних корекційних завдань, що мають самостійне значення, але тісно взаємопов'язаних. Це, перш за все, завдання, включені до компенсації основного дефекту і в корекції вторинних порушень, обумовлених основним захворюванням, виконання таких рухових завдань, які розвивають м'язово-суглобовий почуття, орієнтування у просторі та часі, ступінь напруження і розслаблення м'язів, пам'ять на послідовність рухів за якістю їх виконання. Правильно підібрані і дозовані, вони є потужними аферентаціями, адресованими в різні відділи центральної нервової системи, які змінюють співвідношення збуджувальних і гальмівних процесів у корі великих півкуль і можуть бути спрямовані на перебудову патологічних, умовних рефлексів, що виникли в процесі захворювання [5].

У фізичному вихованні інвалідів повинні широко використовуватися всі засоби системи фізичного виховання. Разом з тим вони повинні бути розроблені в суворій відповідності з корекційно-компенсаторними завданнями з урахуванням займаються.

Так, у роботі зі здоровими не виділяють спеціальні вправи на включення в рух, на координацію, що впливають на вестибулярний апарат. Вважається, що будь-яка фізична вправа в якійсь мірі використовується в цих цілях. Але в інвалідів є настільки значні дефекти при включенні в рух координації рухів і збереження рівноваги, що відновити їх загальними вправами не вдається [4]. Тому необхідні спеціальні вправи для корекції і компенсації цих порушень.

У фізичному вихованні інвалідів виділяють дві групи вправ: загально підготовчі (загально-розвиваючі вправи, використовувані в малих формах фізичного виховання, зарядки, фізкультхвилинки та інше) та спеціальні (ходьба, біг, плавання та інше). Основними формами фізичного виховання інвалідів є:

* самостійні заняття фізичними вправами (ранкова гігієнічна гімнастика, прогулянки, ближній туризм, корекційні заняття з використанням методичних матеріалів);

* організовані групові та секційні заняття фізичною культурою і спортом (ЛФК та корекційні заняття в лікувально-санаторних установах і реабілітаційних центрах, заняття доступними видами спорту в групах і секціях громадських фізкультурних організацій, виробнича гімнастика для осіб, зайнятих у сфері матеріального виробництва та служби побуту, і інше); * інваспорт (організація та проведення змагань з доступних видів спорту) [10].

При заняттях з інвалідами можуть бути використані наступні організаційні методи:

1. Індивідуальний, тобто метод, що визначає можливість організації заняття тренером з одним спортсменом-інвалідом. У цьому випадку методика підбирається строго індивідуально, з урахуванням особливостей патології спортсмена-інваліда, його функціональних можливостей і підготовленості. Індивідуальний метод організації занять є найбільш ефективним.

2. Груповий, тобто метод, при якому тренер працює з групою інвалідів до 10 осіб. Як правило, в цьому випадку доцільно присутність асистентів, що виконують в основному чисто допоміжні функції з організації заняття та встановлення обладнання та інвентарю.

3. Індивідуально-групової, тобто метод, при якому методично заняття організовує і веде тренер, а асистенти працюють індивідуально зі спортсменами під керівництвом тренера. Ефективність цього методу також дуже висока. Крім того, в цьому випадку в занятті беруть участь відразу кілька інвалідів, що підвищує емоційний тонус, формує навички спілкування в колективі. Особливо важливою є участь здорових асистентів, яке є потужним фактором соціальної адаптації інвалідів.

4. Метод самостійних занять передбачає організацію занять за рекомендацією тренера або самостійно, використання цього методу дозволяє підвищити ефективність занять за рахунок безперервності впливу незалежно від зовнішніх факторів.

При систематичних заняттях інваліди досить ефективно засвоюють навички, а також отримують оптимальну функціональну підготовку. Поряд з поступовим ускладненням завдань від заняття до заняття збільшується і фізичне навантаження. Тому фахівець повинен регулювати величину фізичних навантажень зміною інтенсивності виконуваних вправ, темпу їх виконання, тривалості відпочинку між вправами і т. д.

Таким чином, застосування фізичних навантажень різного змісту в профілактичних, коректувальних і тренувальних цілях рухової сфери інвалідів повинно бути реалізовано фахівцем на основі керівництва наступними закономірностями:

· глибоке знання функціонального стану нервової системи інвалідів;

· фізичні навантаження різного характеру, застосовувані локально і інтегрально у профілактиці та корекції рухової сфери інвалідів, в кожен момент проведення занять повинні бути оптимальними, з урахуванням функціонального стану їх нервово-м'язової системи і системи внутрішніх органів [7].

Виходячи з принципу соціальної інтеграції, розвиток фізкультури і спорту інвалідів повинен акцентуватися на розвитку адаптованих видах спорту. Адаптовані види спорту - це метод лікувальної фізкультури у хворих з тривалим і стійким порушенням працездатності, що використовує елементи змагання у поєднанні з субмаксимальними фізичними навантаженнями з метою підвищення мотивації, фізичній реадаптації і що дозволяє підвищити соціальну значущість хворого вже на ранніх етапах реабілітації. Адаптовані види спорту представляють в цьому плані вдале поєднання фізичних, психологічних і соціальних дій, що відповідають основним принципам реабілітації. Причому на відміну від традиційних методів ЛФК, що впливають на фізичну сферу особи і опосередковано через неї на емоційну і інтелектуальну сфери, адаптовані види спорту прямо і опосередковано впливають на фізичну, емоційну, інтелектуальну і соціальну сфери, тобто охоплюють в своїй дії всі структурі особистості.

В цілому доцільність використання адаптованих видів спорту в реабілітації укладається в трьох основних положеннях. По-перше, психологічна дія спортивних ігор і змагань в адаптованому варіанті полегшує компенсацію фізичних, психічних н соціальних змін особі хворого, нормалізуючи соціальну значущість, підвищуючи психоемоційну стійкість в умовах стресу. По-друге, дозоване вживання підвищених фізичних навантажень при заняттях спортом виявляє резервні можливості організму, прискорюючи процеси реадаптації. По-третє, підвищення комунікативної активності, розвиток взаємодія хворих, а також соціальна підтримка в умовах змаганні мають велике значення як в родинно-побутовій сфері, так і в процесі підготовки до трудової діяльності у виробничому колективі або вдома. Слід враховувати, що психологічною дією володіє саме факт змагання, тому необхідно створювати самі різні ситуації змагань, тобто поряд з крупними, багатоденними іграми, на яких в різних видах спорту виступають найбільш підготовлені спортсмени, треба організовувати періодичні змагання по окремих видах спорту для груп різної міри підготовленості [8].

Перспективи подальшого дослідження пов’язані із вивченням сьогоденної проблеми використання спортивно-фізкультурної діяльності на користь реабілітації і соціальної інтеграції інвалідів яка полягає в тому, щоб знайти такі види спортивної діяльності, такі форми її організації, які були б придатні для інвалідів, відповідали б не лише їх фізичному, але і психічному стану і дозволяли б максимально повно і ефективно реалізувати по відношенню до ним величезний потенціал цієї діяльності.