Мета публікації полягає в тому, щоби, проаналізувавши основні методологічні підходи до вивчення інтелекту, уточнити зміст цього поняття, теоретично обґрунтувати відбір параметрів, які можуть бути використані в емпіричних дослідженнях інтелекту.

Дослідження різних аспектів інтелекту, як психічного явища, в різні часи було здійснено Г.Айзенком, Р.Амтхауером, А.Біне, Дж.Брунером, Д.Векслером, Б.М.Величковським, Л.С.Виготським, Ф.Гальтоном, Г. Гарднером, Дж.Гілфордом, Ю.З.Гільбухом, В.М. Дружиніним, Р.Кеттелом, У.Найсером, Г.Олпортом, Ж.П’яже, С.Л.Рубінштейном, Ч. Спірменом, Р. Стернбергом, Л.Терстоуном, Е.Торндайком, М.О. Холодною та багатьма іншими вченими. Розглянемо деякі сучасні підходи до вивчення інтелекту.

Психофізіологічні дослідження інтелекту (Г. Айзенк, Дж.Боген, Е.А.Голубєва, Дж.Лєві, О.Р. Лурія, В.Д.Небиліцин, Р.Сперрі, О.К.Тихомиров, А. Гендріксон, Е.Шейфер та інші) мають на меті вивчення вроджених морфологічних та функціональних властивостей мозку (задатків), які Г.Айзенк називає "біологічним інтелектом". Завдяки вивченню нейрофізіологічної детермінованості розумової діяльності на його думку, було доведено існування інтелекту як психічної реальності [11].

Психогенетичні дослідження (С.Ванденберг, Ф. Гальтон, Дж.Лоелін, Ч.Николсон, Р.Плоумін, І.В.Равич-Щербо, Дж.Хорн та інші) присвячені проблемі походження та співвідношення різних чинників інтелекту (природні, власне (спадкові), культурні (набуті у певному середовищі), а також наслідувальності інтелекту.

Використання генетико-статистичних методів дозволило встановити, що показник детермінованості інтелекту людини спадковими чинниками становить приблизно 0,50 [6].

Дослідження детермінованості інтелекту чинниками соціального середовища (Дж.Беррі, Д.Вагнер, Л.С.Виготський, С.Ірвін, М.Маккобі, Н.Модіано, С.Сесі та інші) доводять здатність інтелекту відображувати вимоги певної культури, неоднакову придатність різних типів соціокультурного середовища для розвитку інтелекту, залежність рівня інтелекту дітей від фаху батьків, соціальної належності, доходів сім'ї, місця проживання тощо [1].

Проаналізувавши результати означених досліджень, ми приєднуємося до думки Г.Анастазі, яка стверджує, що неможливо і недоцільно намагатися розмежувати вплив спадковості і навколишнього середовища на інтелект, більш доцільним є вивчення сукупного впливу на інтелект обох згаданих чинників.

Представники когнітивно-інформаційного підходу (Р.Аткинсон, Ф.Бартлет, Д.Бродбент, Дж.Брунер, Ю.Галантер, Дж.Міллер, У.Найсер, Дж.Сперлінг та ін.) розуміють інтелект як складну систему розшифровування та організації інформації, що дозволяє успішно приймати рішення та розв’язувати інтелектуальні задачі. Вони уподібнюють особливості роботи людського мозку комп’ютерній програмі ("комп’ютерна метафора") [10].

У межах цього підходу, зокрема, здійснено вивчення стійких ментальних структур (схем), а також елементарних інтелектуальних процесів, що забезпечують прийом, переробку та зберігання інформації [14].

Можливості інтелекту, подібно до можливостей комп’ютера залежать, насамперед, від швидкості роботи з інформацією. Так, доведено, що час доступу до вербальної інформації, час простих рухових реакцій, час упізнання об’єктів тощо мають досить високу кореляцію із загальним показником інтелекту (IQ). На думку Г.Айзенка, це, передусім, є свідченням нейропсихологічної детермінації інтелекту [11].

Однак, у дослідженнях когнітивних психологів часто не враховується роль у процесах переробки інформації не когнітивних чинників особистості. Крім того, розуміння інтелекту, що абсолютизує його швидкісні характеристики, є доволі обмеженим. Відомо, що ментальна швидкість, як така, має неоднозначний вплив на успішність інтелектуальної діяльності людини. Іноді відстрочування реакції є більш "інтелектуальним", ніж поспіх у діях [7].

Автор "триархічної моделі інтелекту", що з’явилася в річищі когнітивно-інформаційного підходу, Р.Стернберг бачить в інтелекті ієрархію трьох взаємозв’язаних складових, кожна з яких може бути описана власною "субтеорією".

Субтеорія компонентів пояснює процеси управління інтелектуальною діяльністю, перетворення інформації і формування реакцій, засвоєння і використання знань. Субтеорія досвіду показує можливості інтелекту у вирішенні нових та стереотипних завдань. Субтеорія контексту трактує співвідношення інтелекту і соціокультурних чинників [15].

Концепція Стернберга, нашу думку, є однією з найбільш фундаментальних у сучасній психології інтелекту. Однак, ми також згодні і з низкою критичних зауважень, що висловлюються на її адресу. По-перше, це відсутність призводить,наводить у працях Стернберга чітких критеріїв відбору параметрів інтелекту,вдачу по-друге, недостатнє врахування ним індивідуальних відмінностей в інтелектуальних здібностях досліджуваних [12].

М.О.Холодна – авторка ще однієї концепції, яка також має "інформаційне" походження, розуміє інтелект як форму організації індивідуального досвіду у вигляді наявних ментальних структур, породжуваного ними ментального простору відбиття, а також ментальних репрезентацій того, що відбивається, які будуються в межах цього простору. Як базові для інтелекту вона виокремлює його рівневі, комбінаторні, процесуальні та регуляторні властивості [7].

Концепція інтелекту М.О.Холодної хоча й підкріплена вагомою теоретичною аргументацією, однак, як зазначає один з її критиків В.М.Дружинін, є до певної міри "будинком без фундаменту" [4]. Справа в тому, що ментальний досвід не є тотожним інтелекту як такому. Рівень його організації, у свою чергу, визначається загальною здібністю до розумової діяльності (g), яка становить структуроутворювальний стрижень інтелекту.

Генетична психологія Ж. Піаже, ідеї якого у свій спосіб також вплинули на формування когнітивно-інформаційної парадигми, представляє інтелект, як систему операцій, тобто внутрішніх скорочених дій з інформацією, що містять образи, символи, знаки предметів. Цими діями керують певні ментальні структури. Процес їхнього формування Піаже розділив на чотири стадії: сенсомоторного інтелекту (до 2 років), доопераційна (2-7 років), конкретних операцій (7-11 років), і формальних операцій (11-15 років) [8].

Концепція Піаже належить до категорії класичних. Проте сьогодні вона піддається серйозній критиці. Так, дослідження ряду психологів (Г.С.Костюк, Н.А. Подгорецька, Дж. Флейвел та інші) довели недоцільність жорсткої прив’язки тих або інших розумових дій до певного віку, показали, що їхня ефективність може бути пов’язана не з віком людини, а із складністю та суб’єктивною новизною розв’язуваної інтелектуальної задачі [7].

Представники діяльнісно-процесуального підходу (Б.Г. Ананьєв, Л.М. Веккер, А.В. Брушлінський, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, О.К. Тихомиров та інші) уважають, що інтелект виявляється і формується в певній діяльності (трудовій, навчальній, ігровій тощо).

Показниками інтелектуальної зрілості виступають,вирушають як рівень розвитку основних розумових дій (аналізу, синтезу, узагальнення), так і їхня злагодженість, причому інтегратором інтелекту є процес мислення, в якому так, чи інакше сфокусована решта пізнавальних процесів. Таким чином, представники цього підходу фактично ототожнюють поняття "інтелект" як сукупність розумових здібностей з поняттям "мислення" як розумова активність, в якій, вони реалізуються, що не є сповна правомірним [7].

З.І. Калмикова, Н.А. Менчинська та деякі інші дослідники розглядають інтелект як здібність до навчання, що забезпечує його успішність [цит. за 7]. Проте, як зауважують критики цієї концепції, інтелект є лише передумовою, когнітивною базою навчальності, оскільки реальну успішність навчання в сучасній школі та ВНЗ визначає скоріше такі риси особистості, як межі старанність, дисциплінованість, самоконтроль, відсутність критичності, довіра до авторитетів тощо [4].

Г.Гарднер розробляє "теорію множинності виявлення інтелектів". Він відкидає ідею про єдиний системоутворювальний чинник інтелекту і, спираючись на результати психофізіологічних, антропологічних, зоологічних та інших досліджень, виокремлює сім "незалежних інтелектів" (лінгвістичний, логіко-математичний, просторовий, музичний, тілесно-руховий, міжособистісний, внутрішньо особистісний) [12].

Концепція Г.Гарднера по-різному сприймається іншими дослідниками, деякі з них висловлюють стосовно неї певні критичні думки. Так, А.Скар зауважує, що включення до інтелекту, наприклад, рухових або музичних здібностей не "просуває розуміння інтелекту, особистості або сфери спеціальних здібностей", а Р.Херрнстайн і Ч.Мюррей – що воно "нівелює відмінності між інтелектом та іншими людськими характеристиками" [цит. за 12].

На наш погляд, наведені зауваження є цілком слушними. Однак, справедливо і те, що ідеї Гарднера відкривають нові перспективи у вивченні інтелектуальної сфери особистості. Так, вони пояснюють деякі факти, які важко пояснити за допомогою інших концепцій інтелекту. Це, насамперед, надвисокий розвиток спеціальних здібностей певного виду (музичні, лінгвістичні) на тлі низького рівня решти інших, а також дуже високі показники окремих розумових здібностей у людей з гранично низьким загальним інтелектом.

Г.Гарднер також запровадив у мовний вжиток поняття "емоційний інтелект" [12]. Феномен емоційного інтелекту сьогодні привертає пильну увагу дослідників (Р.Бар-Он, Д.Гоулмен, В.Крючков, Дж.Майєр, Е.Л.Носенко, П.Соловей та інші) і трактується як можливість усвідомлювати власні емоції, мотиви та поведінку, керувати ними, а також розуміти інших людей, уміти керувати їхніми емоціями [13].

На наш погляд, концепція емоційного інтелекту досить вдало доповнює теорію емоційної регуляції інтелектуальної діяльності. Разом вони демонструють механізми емоційно-інтелектуальної взаємодії, виражені у відомому положенні про "єдність інтелекту та афекту".

Важливою ознакою сучасних досліджень інтелекту є підкреслена увага до його практичних аспектів. Доведено, що практичний інтелект, по перше, базується переважно на інтуїції, а не логіці, по-друге, не залежить від результатів навчання в школі або ВНЗ, по-третє, може бути більш ефективним для досягнення життєвого успіху, ніж "академічний" інтелект [5].

Розгляд підходів до вивчення інтелекту показує, що всі вони становлять безперечний інтерес для його розуміння. Однак, на нашу думку, жоден з них не характеризує повною мірою психологічну сутність цього явища, жодна концепція інтелекту не дає його вичерпної характеристики. Поява нових підходів, з одного боку, виявляє нові аспекти інтелекту, з іншого, сприяє термінологічному розмиванню цього поняття.

Водночас, у сучасній психології накопичено достатній матеріал для глибокого розуміння інтелекту, а існуючі його концепції, як вважають В.М.Блейхер та Л.Ф.Бурлачук, не є взаємовиключними, при цьому автори кожної з них виходять з якої-небудь однієї його ознаки, вважаючи її найбільш істотною [2]. За відсутності "загальної теорії інтелекту" перед дослідником постає задача відбору однієї з існуючих парадигм. Яку з них він візьме на озброєння, вважає Р. Стернберг, "залежить від його теоретичної і методологічної схильності, а також від конкретних питань, що пов’язані із природою інтелекту і цікавлять його більше за інші" [9, С.42-43].

Важливу проблему становить також відбір концептуального визначення інтелекту, яке може стати вихідним для емпіричного дослідження. На складності цього питання наголошує Д.Векслер. Він зауважує, що інтелект – це "сутність, яку не можна пізнати" і "якій не можна дати визначення". Водночас Векслер слушно "підказує" досліднику: треба використати "робоче" визначення інтелекту [8].

У цьому контексті найбільш продуктивним, на наш погляд, є операціональне трактування інтелекту, запропоноване В.М.Дружиніним: інтелект – це властивість, пов’язана з успішністю адаптації людини до нових умов існування, яку можна визначити за допомогою процедури вимірювання [4]. При цьому, найбільш ефективними вимірювальними інструментами є стандартизовані тести інтелекту. Означені тести розробляються в річищі психометрики (Р.Амтхауер, А.Біне, Д.Векслер, Ф.Гальтон, Б.Дворак, Р.Кеттел, Р.Мейлі, Дж.Равен, Г.І.Розсолімо, Ч.Спірмен, Л.Термен, Л.Терстоун та інші) [3].

Створено також структурні моделі інтелектуальних здібностей, які можна діагностувати за допомогою тестів інтелекту з подальшою обробкою отриманих даних методами кореляційного та факторного аналізу ("факторні моделі інтелекту"). Усі вони в тому чи іншому вигляді містять три обов’язкові фактори: вербальний, математичний і просторовий, які у сукупності репрезентують предметний інтелект [4]. Він забезпечує розв'язання задач взаємодії суб’єкта з предметами матеріальної та духовної культури, об’єктами природи. В означених моделях зустрічається також фактор соціального (поведінкового) інтелекту. Дж. Гілфорд визначає його як здібності, що забезпечують успішність оцінки прогнозування і розуміння поведінки людей [14].

Ми вважаємо, що означені фактори можуть бути використані як показники інтелекту в емпіричних дослідженнях. Показники предметного інтелекту вимірюються за допомогою Тесту структури інтелекту Р.Амтхауера, показники соціального інтелекту – Тесту Дж.Гілфорда – М.Саллівена.

Аналіз теоретичних підходів до вивчення інтелекту дозволяє дійти наступних висновків.

1. Поняття "інтелект" по-різному трактується дослідниками, однак,однак існуючі дослідницькі підходи не суперечать одне одному, а доповнюють і уточнюють зміст цього поняття.

2. Як вихідне для емпіричних досліджень може бути застосовано розуміння інтелекту як властивості, що зумовлює загальну успішність адаптації до нових умов існування. Її можна визначити за допомогою процедури вимірювання, використовуючи для цього стандартизовані тести інтелекту.

3. Параметрами інтелекту в емпіричних дослідженнях можуть виступати показники предметного (вербального, просторового, математичного) та соціального інтелекту.