Останнім часом актуальність теми дослідження визначається підвищенням вимог до активно-індивідуальної соціально-психологічної адаптації індивіда. Інтерес до адаптаційного потенціалу індивіда зумовлений як суто евристичними потребами, так і вимогами практики. Адаптаційний потенціал – це саме той потенціал, який можна піддати бажаним змінам у процесі психологічної допомоги. Тож не випадково зацікавленість здібностями до адаптації індивіда як серед зарубіжних, так і серед вітчизняних психологів не тільки не вщухає, а й зростає. Оскільки упродовж останнього десятиріччя в Україні посилюється увага до індивідів з обмеженими фізичними можливостями, розробляються засоби участі у спільному навчально-виховному процесі, активізуються процеси їхньої інтеграції в загальний соціум. У центрі нашої уваги – особливість соціально-психологічної адаптації саме студента з обмеженими фізичними можливостями.

Одним з перших ідею інтегрованого навчання обґрунтував Л.С Виготський, який указував на необхідність створення такої системи навчання, де "аномальна дитина" [2; 7] не відокремлювалася б від дітей з нормальним розвитком.

Успіх процесу соціальної інтеграції багато в чому залежить саме від здатності самостійно вирішувати свої життєві проблеми (адаптація, емоційна комфортність), здатності до самоконтролю (внутрішній контроль), самообслуговування, адекватних зв’язків з довколишніми (прийняття інших і самоприйняття).

Тому наша стаття спрямована на предмет даного теоретико-практичного дослідження – соціальні здібності як джерело потенцій пізнання соціальної дійсності і компонентну складову – соціально-психологічну адаптацію, як імовірне джерело становлення соціальних здібностей студентів з функціональними обмеженнями.

В сучасній соціально-психологічній літературі соціальна адаптація (дезадаптація) визначається як один із суттєвих механізмів, який, будучи сформованим, сам стає внутрішньою передумовою особистісного росту людини, забезпечуючи її продуктивне "входження" в соціальну групу, суспільство в цілому. З соціально-психологічної точки зору, соціальна адаптація, має своїми головними показниками – ефективність входження людини в малу групу, колектив або соціум, визнання чи невизнання її іншими, наявність друзів, особливості формального й неформального спілкування, рівень задоволення їх потреб у спілкуванні. [3; 49] У відповідній соціально-психологічній літературі існує досить широке розмаїття досліджень тих особистісних якостей, які забезпечують людині оптимальну соціальну адаптацію. Так, за даними Е.Сигельман, зі слів О.І. Власової, людей з високими оцінками здатності до соціально-психологічної адаптації передусім характеризують, якості, які відбивають їхнє конструктивне ставлення до довколишніх, тобто здатність щиро цінувати інтелект і знання інших, тактовність і співчуття, здатність до близького спілкування. Окрім цього, таким людям притаманні незалежність і самостійність, виключна надійність та відповідальність перед іншими.

У дисертаційному дослідженні Г.С.Васильєва, було емпірично доведено, що легкість та повнота соціально-психологічної адаптації як інтегрального механізму підтримання соціального гомеостазу особистості і спільноти, значною мірою зумовлені певною сукупністю якостей людини, які забезпечують ефективність і спілкування з іншими та психологічну сумісність у спільній діяльності. Такі здібності дослідник назвав комунікативними: високий рівень самоорганізації особистості, її соціальна спрямованість, спостережливість та вміння слухати партнера, прагнення бути зрозумілим іншими, правдивість, культура мовлення, довіра до партнерів, вимогливість, тактовність, дисциплінованість і рішучість.

Відомий американський дослідник Р.Дж. Стернберг розглядає психологічні передумови ефективної соціальної адаптації людського індивіда в контексті теорії інтелекту, який призводить до успіху. На його думку, такий інтелект як сукупність загальних здібностей забезпечує людині здатність досягти в житті заданих особистісних стандартів, відповідно до конкретного соціально-культурного контексту. Підкреслюючи, що суто адаптація, формування та вибір – це є функції розвинутого інтелекту людини, які реалізуються в її реальному соціальному житті, забезпечуючи оптимальний баланс реалізації її індивідуальних потреб та соціальних інтересів.

Особливий інтерес, у зв’язку з проблемою ефективної соціальної адаптації людини, для нас становить аналіз у роботах наукового колективу К.О. Абульханової. Дослідниця підкреслює, що суб’єктність – це невід’ємна характеристика соціально успішної особистості, що має найвищий показник адаптації в сучасному суспільстві. Така риса передбачає насамперед її креативний потенціал, здатність до організації цілісної практичної діяльності, через постановку й компонування реальних завдань, операцій їх розв’язання, розподіл відповідних функцій і встановлення алгоритмів здійснення.

Продовжуючи теоретичний аналіз відповідної літератури варто відмітити, що проблему виливу фізичних вад на розвиток соціальної-психологічної адаптації особистості розглядали Л.С.Виготський (про формування вторинного дефекту в тому випадку, якщо соціальне оточення не компенсує психофізіологічного порушення розвитку, а й навпаки детермінує його), Б.В. Зейгарник (патопсихологічні зміни особистості в наслідок хвороби та особливості діагностики цих змін). Згідно з дослідженнями Л.І.Божович, таке хронічне соматичне захворювання суттєво змінює перш за все всю соціально-психологічну ситуацію розвитку людини. Воно змінює рівень її психічних можливостей здійснення діяльності, веде до обмеження колів контактів з оточуючими людьми, часто через об’єктивні чи суб’єктивні причини призводить до обмеження діяльності в цілому, тобто змінює об’єктивне місце, що займає людина в житті, тим самим змінюючи його внутрішню позицію по відношенню до всіх обставин життя.

У сучасній науці існує значна кількість підходів до теоретичного осмислення проблеми соціально-психологічної адаптації. Тож спробуємо продовжити розгляд даного питання з позиції різноманітних теорій. Проблема розгортається в межах двох концептуальних соціологічних напрямків: один з них представлений соціоцентристською теорією, а інший – психологічною теорією. На основі соціоцентристських теорій розвитку особистості Т.Парсон, Р.Мертон, Г. Девіс, К.Маркс, Е.Дюркгейм, Г.Спенсер розглядається за рахунок вивчення суспільства в цілому, соціальних проблем конкретного індивіда. Зокрема розглянуті проблеми функціональних обмежень, як специфічного соціального стану індивіда (модель ролі хворого Т.Парсона). Головні ідеї в даній концепції: соціально-психологічна адаптація таких осіб з функціональними обмеженнями до соціального середовища, інтеграція індивіда в соціальну систему, інтеріоризація загальноприйнятих соціальних норм, адаптивні механізми.

В рамках психологічного підходу Ж. Піаже, Е. Еріксона, А. Адлера, Л. С. Виготського, І. С. Кона, Г. М. Андреєвої, О. В. Мудрика та інших вчених, розглядаються психологічні аспекти повсякденного особистісного розвитку індивіда. Соціально-психологічна адаптація осіб з функціональними обмеженнями важлива не тільки сама по собі. Вона важлива, як засіб інтеграції їх у соціум, як механізму створення рівних можливостей для того, щоб бути соціально потрібними.

До головних концепцій соціально-психологічної адаптації осіб з функціональними обмеженнями з точки зору соціоцентристських теорій, відносяться: структурно-функціональний аналіз (Р.Мертон, К. Девіс), проблеми інвалідності як специфічного соціального стану індивіда (модель ролі хворого Т. Парсонса). Т.Парсон трактує хворобу як форму соціального відхилення, при які індивід виконує специфічну соціальну роль. Головними ідеями у даній концепції є: адаптація осіб з функціональними обмеженнями до соціального середовища, інтеграція індивіда у соціальну систему, інтеріоризація загальноприйнятих соціальних норм, адаптивні механізми.

Теорія взаємодії психічних і соціальних факторів у процесі становлення особистості представлена Е. Фромом, (мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм і любов) і відповідно виникає п’ять способів адаптації до соціального середовища: рецептивний, експлуативний, ринковий, накопичений, продуктивний. Тобто, мається на увазі, що психологічні процеси первинні і визначають структуру соціальних феноменів.

Феноменальний підхід у психології розуміння людини виходить із вражень суб’єкта, а не з позиції зовнішнього спостерігача, тобто як індивід спостерігає самого себе, і який вплив на поведінку індивіда мають його потреби, почуття, цінності, переконання, як він сам сприймає навколишнє середовище в якому знаходиться. Це середовище називають по-різному: перцептивне поле, психологічне поле, феноменологічне поле, життєвий простір. Мова йде про індивідуальне значення яке формується у свідомості людини і визначає її поведінку.

Практичний зміст даної теорії полягає в тому, що всі наші стосунки з середовищем, у тому числі й осіб з функціональними обмеженнями, будуються з бачення свого Я, і з того факту, як реакція довколишніх співвідноситься з власною реакцією індивіда.

Біологічна концепція розвитку осіб з функціональними обмеженнями починається з теорії В.Штерна, головним фактором якої є двояка роль органічного недоліку в процесі формування особистості дитини. З одного боку – це обмеження, слабкість, затримка в розвитку, а з іншого, – саме через те, що дефект створює труднощі, – він і стимулює підвищення, і посилює рух уперед. Тому всякий дефект створює стимули для розвитку компенсації.

Закон компенсації однаково проявляється при нормальному і фізіологічно обмеженому розвитку особистості. Т. Ліппса побачив у цьому головний закон психічного життя: якщо психічна енергія переривається або гальмується, то там, де настає розрив, затримка чи перешкода, проходить "затоплення", тобто підвищення психічної енергії; перешкода відіграє роль греблі. Цей закон Т. Ліппса називається законом психічної "запруди". Енергія концентрується в сфері, де процес зустрів затримку, і може подолати затримку чи обійти її. Так на місці затриманого в розвитку процесу утворюються нові процеси, що виникають завдяки "запруді".

Дану ідею розвинув А.Адлер. Згідно з його концепцією, надкомпенсація не є якимсь рідкісним чи унікальним явищем, а це досить поширена властивість органічного процесу, що пов'язана з головним законом живої матерії. Прикладом цього є різного роду щеплення, після яких, організм стає ще сильнішим. Це досить парадоксальний органічний процес, який перетворює слабкість на силу і носить назву надкомпенсації. А. Адлер звернув увагу, що неповноцінний орган вступає в боротьбу із зовнішнім світом до якого він повинен пристосуватись. Ця боротьба може спричинити ускладнення захворювання але разом з тим і має ресурси надкомпенсації. Отже, відчуття дефективності органів стимулює розвиток психіки й соціально-психологічної адаптації індивіда в суспільстві.

Відомою є думка З.Фрейда про те, що недостатнє задоволення потреб немовляти може спричиняти шизофренію або депресію в пізнішому віці, а надлишкове задоволення його потреб може призвести до надмірної залежності від оточення.

У людей з обмеженими можливостями прослідковується велика залежність від сім’ї, зокрема матері. Х.Райнпрехт відмічав, що батьки повинні приймати свою дитину такою, якою зробила її природа. Прийняття і є та допомога в соціально-психологічній адаптації, яку ми можемо дати такій дитині. Абсолютне прийняття породжує природну любов до неї. У батьків досить часто виникає почуття провини, вони відчувають обділеними себе, тому вони прив’язуються до своїх дітей і віддано проявляють свою любов. Природа тим самим балансує допущену несправедливість.

На думку М. Раттера, часто трапляються ситуації, в яких студент з функціональними обмеженнями, що відстає у навчанні й одержує погані оцінки, не лише постійно усвідомлює свої неуспіхи, але є також постійним об'єктом осуду як удома, так і в навчальному закладі. Імовірність такого осуду особливо велика, якщо проблеми мають місце на фоні нормального інтелекту. Результатом такого розвитку подій може стати емоційна депресія або ж його протест залежності від індивідуальних особливостей.

Госпіталізація студентів-інвалідів неможлива без відриву від занять, а це, у свою чергу, порушує процес їх навчання і спілкування. Ліки можуть впливати на студента як гальмуючи, так і збуджуючи, що, зрозуміло, заважає нормальній психічній діяльності.

Тому метою нашої розвідки є оприлюднення результатів аналізу діагностики опитувальника соціально-психологічної адаптації К.Роджерса та Р.Даймонда студентства задля виявлення подальшої психологічно роботи з даної категорією населення; демонстрація результатів використання опитувальника до україномовного середовища.

Окремо слід зупинитися на проблемі адаптації першокурсників до навчання у вищих навчальних закладах. Різка зміна багаторічного стереотипу роботи, до якого звикли юнак чи дівчина (динамічного стереотипу, за І. П. Павловим), іноді призводить до нервових зривів і стресових ситуацій. Перебудова динамічного стереотипу в кожного студента протікає індивідуально і залежить як від типу вищої нервової діяльності, так і від соціальних чинників. Серед головних труднощів, з якими стикаються першокурсники, психологи виділяють наступні: негативні переживання, обумовлені виходом зі шкільного колективу; невизначена мотивація вибору професії, недостатня психологічна готовність до неї; відсутність навичок самостійної роботи, невміння конспектувати, працювати з науковою літературою, словниками, каталогами тощо; невміння здійснювати психологічну саморегуляцію поведінки і діяльності, що посилюється відсутністю щоденного контролю з боку викладачів; пошук оптимального режиму праці та відпочинку в нових умовах, налагодження побуту та самообслуговування, особливо при переході з домашніх умов до гуртожитку.

Як бачимо, зазначені труднощі не є однаковими за своїм походженням. Деякі з них мають об'єктивний характер, а інші зумовлені недоліками в довузівській підготовці, а також у вихованні в школі та сім'ї. Отже слід розрізняти дві складових адаптації студентів у вищому навчальному закладі: а) професійну – пристосування до характеру, змісту, умов та організації навчального процесу, розвиток навичок самостійності в навчальній та науковій роботі; б) соціально-психологічну – пристосування студентів до академічної групи, налагодження взаємовідносин з одногрупниками, знаходження власного стилю поведінки.

Коло інтересів студентів не обмежується тільки навчальним матеріалом, а простягається в галузі науково-дослідної, суспільно-політичної, трудової діяльності. Вони беруть активну участь у політичному житті країни, діяльності органів студентського самоврядування, виступають з доповідями на студентських наукових конференціях, працюють на підприємствах різних форм власності.

Описані особливості та протиріччя розвитку особистості молодої людини у вищому навчальному закладі дає підстави стверджувати, що студентство є особливою соціальною категорією "специфічність якої обумовлена організаційним об’єднанням їх таким суспільним осередком спрямованої соціалізації людського індивіда, яким є інститут вищої освіти". За результатами сучасних досліджень, зі слів О.І. Власової, дана соціальна категорія населення у соціально-психологічному аспекті вирізняється з інших груп населення "високим рівнем розвитку пізнавальної активності та гармонійним поєднанням інтелектуальної і соціальної зрілості" що і надає змогу активно включатися у формотворення себе і суспільства. Разом з тим, дана верства сучасного населення є доволі різноманітною з огляду вікових меж (у нашій країні це 35 років, а у Франції – без обмежень), та форм отримання освіти (очна, заочна, дистанційна).

Після проведеного пілотажного дослідження (2007) на базі Білоцерківського інституту економіки та управління Відкритого Міжнародного Університету Розвитку людини "Україна" перед нами постало питання адаптації матеріалу до регіональних вимог студентства, оскільки виявилось, що студенти краще сприймають інформацію, яка подається саме українською мовою.

Вибірку склали 100 студентів 2-4 курсу віком від 19 до 22 років. Спочатку нами було запропоновано україномовний варіант даного опитувальника, а через 14 днів був запропонований російськомовний варіант. Бланки відповідей оброблялись за допомогою спеціального ключа. Результати дослідження підраховувалися по кожному інтегральному показнику окремо. Таким чином, було обраховано сім основних показників опитувальника, які в подальшому пройшли статистичну обробку даних за методом кореляції Пірсона.

У ході роботи з методикою були отримані наступні результати, що наведені у таблиці 1.

В ході розрахунків коефіцієнта кореляції Пірсона, ми виявили, що найнижчими, хоча й у межах кордонів прийнятності, виявились інтегральні показники S "Самоприйняття" (,541) та L "Прийняття інших" (,570). А показник "Інтернальності" I – навпаки набрав, порівняно, найбільш високі показники (,803). Аналізуючи показники "Адаптація" А, "Емоційної комфортності" Е, "Прагнення до домінування" D, Ескапізм, ми відмічаємо здебільшого середній рівень показників (відповідно ,619; ,616; ,779 та ,647).

Загальна картина результатів дозволяє зробити висновки про кореляцію яка наочно демонструє, на наш погляд, успішність її проведення.

Варто відмітити, що кореляція є значущою, адже похибка становить 0,01.

ШКАЛИ	RA	RS	RL	RE	RI	RD	Ескапізм
UA	0,619**
US		0,541**
UL			0,570**
UE				0,616**
UI					0,803**
UD						0,779**
Ескапізм							0,647**